«А ми з тобой, брате, з піхоти…»
Де й як зустрічатиме Новорічні свята старший стрілець групи мобільного реагування 2 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади 36-річний дніпровчанин Олександр Макаров – наразі невідомо. Чудово, якщо вдома – у звичайній багатоповерхівці на проспекті Павла Тичини. Але не факт. У будь-якому разі – здоров'я йому та нехай куля минає нашого земляка.
…Сашко пишається приналежністю до відомої 72-ї механізованої (білоцерківської) бригади: «…А ми – махра, «цариця полів», піхота тобто». Він упевнений, що важливо не те, в якій частині ти служиш, а з ким пліч-о-пліч ідеш у бій. Нетривала його відпустка до Києва була «спровокована», скоріше за все, тим, що «махрі» із 72-ї окремої мехбригади, м'яко кажучі, часто діставалося в зоні АТО не менше, аніж бійцям із інших армійських частин, нацгвардії й добровольчих батальйонів. І поки білоцерківці відновлювали боєдатність за місцем постійної дислокації, йому, мешканцю Дніпровського району столиці, дали «зелене світло» для поїздки додому. Утім, зараз колишній радіолюбитель, а нині старший стрілець групи мобільного реагування одного з батальйонів бригади Олександр Макаров, скоріше за все, вже знову разом із бійцями свого підрозділу або патрулює зону відповідальності, скажімо, десь під Маріуполем, або звично охороняює чергову колону із військовим вантажем на «автошляху поміж населеними пунктами «А» та «Б» в зоні АТО…
«Старшому сину виповнялося 18 років. Мені стало соромно. Адже він міг бути призваний, а я – відсижуватимуся?..»
… Раніше Олександр вважав, що служба – це не для нього. До цієї війни працював водієм у апараті Верховної ради – возив лідера парламентської більшості й отримував за це пристойну зарплатню. Звільнився. Потім був майдан. Але Олександру вистачило одного разу – допомагав виносити поранених демонстрантів і отримав гранітним брусом у голову. Від серйозних проблем врятував звичайний шахтарський шолом. Але «аура майдану» вже не відпустила Сашка в звичне життя. І коли «грянув грім», він пішов добровольцем у «першій хвилі» мобілізації. Розповідає про це буденно, без пафосу: «Старшому сину Павлу 18 років. Призовний вік. Тож соромно мені було б, якщо він пішов воювати першим за мене. А по-друге, я в той час ніде не працював, тому й прийняте рішення про вступ до війська здійснити було легше. Отже прийшов до військкомату. Там сказали просто: принось довідку про несудимість і тоді призовем». Наступного дня він приніс таку довідку. І став цивільний радіолюбитель із 10-річнем стажем Олександр Макаров зв'язківцем. У Білій Церкві він був зарахований до групи бойового управління зенітно-ракетного полку. Далі – на Херсонщину. Два з половиною місяці очікування можливості потрапити до зони АТО. Але милуватися краєвидами в частині, що знаходилася «в тилу» (утім, про який тил йдеться, якщо полк входив до складу групи прикриття на випадок бойових дій із боку кримського угруповання російських військ) Сашко не хотів. Разом із двома товаришами вони подали рапорти з проханням перевести їх до зони АТО.
Рядовий «Макар» із мобільної групи майора «Баті»
Так він опинився в 72-ій мехбригаді, де його зарахували до групи мобільного реагування й 23 травня відправили під Волноваху (тоді там точилися найзапекліші бої). І дніпровчанин Олександр Макаров став «Макаром» (його позивний) у підрозділі, яким командував 34-річний кадровий майор «Батя», в миру – Михайло Драпатий. «Чому батя? Тому, що він, наш командир, дбав про нас, тому і був батьком, хоча й вік мав десь під сорок років. Але саме йому я зобов'язаний життям»,– розповів Сашко. А їхня мобгрупа «обслуговувала» 17 блокпостів. Тобто в разі небезпеки повинна булла висунутися туди, де виникала потреба в підсиленні. Воювати розпочав старшим стрільцем із автоматом випуску 1982 року та в касці 1947-го року «народження»…
На війні – як на війні: бойове хрещення
На передовій ніхто не філософствує щодо геостратегії та геополітики. Адже на війні, як на війні – слід воювати. Інакше ворог намагатиметься захоплювати нові території. Але спочатку перетворить «філософа» на «вантаж 200», у найкращому випадку на «трьохсотого». «Макар» це засвоїв відразу. За його словами першими зайшли в Маріуполь не добровольці з батальону «Азов», а бійці з його 2-го батальйону 72-ї мехбригади: «У нас є відео про цю подію. Ми увійшли трохи раніше, а потім поїхали далі. Дивіться на ютубі: беемпе з нашого 2-го батальону їдуть по місту…». Другий батальон, в якому служив «Макар», на 99% складався з «партизан» – тобто з призваних цивільних. Пригадує, що тоді, в травні, маріупольчани зустріли військових доволі прохолодно. Утім Сашко був у Маріуполі, як то кажуть проїздом, адже пунктом призначення стала Амвросиївка.
…Перше бойове хрещення Сашко Макаров отримав під час супроводження колони з «коровами» (на слензі АТОшників «корова» – це САУ «Гвоздіка», що отримала таке прізвисько за незграбність та тихохідність). Бойвого розвіддозору не висилали – не було часу, людей та, мабуть, бажання. Відконвоювали самохідки під Донецьк і на одному з блок-постів на зворотньому шляху зупинилися, щоб перепочити. Не встигли бійці групи мобільного реагування (це 6 БМП-2 та близько 50 чоловік екіпажу й десанту) випалити по цигарці, як блок-пост накрили щільним вогнем. Це досить зухвало діяли бойовики, що майже впритул наблизилися до блокпосту на трьох звичайних легковиках. Гатили по «укропах» прямо з салонів… Утім, бій тривав відносно недовго. Сашко пригадує, що «відвантажили сєпарам по повній – знищіли всіх…». Але його все ж таки зачепило – осколком гранати з підствольника. Поранення виявилося незначним.
…Захоплення радіосправою на досить серйозному рівні йому теж стало у нагоді. Якось налаштував радіостанцію на «сєпарську хвилю» й зловив, як «Білка» доповідав командиру про координати їхнього розташування. Виявилося – бойовик засів в 600 метрах від них – у трансформаторній будці. Спрямували туди БМПешку й знищили «Білку».
«Дякуємо місцевому фермеру»
…Чи всі місцеві були сепаратистами? Ні звичайно. Сашко пригадує, як стояли біля селища П. місцевий фермер та його помічник стали добровільними помічниками наших бійців – допомагали чим могли. Особливо водою – підвозили її в бочці. Це була вагома допомога в спекотні дні. Але здав їх хтось із односельців сепаратистам. Фермер відверто про це розповів. Тоді бійці вже самі чипляли бочку до БМП та їхали за водою…
Котел під Дьяково
…Але ніколи не забуде рядовий Олександр Макаров, як виходили з котла під Дьяковим. Спочатку мали звільняти Краснодон, згодом – прикрити кордон в районі Ізвариного. Розпочалося все це 8 серпня. Тоді російські «гради», ведучі вогонь зі своєї території, методично «перемалували» підрозділи 72-ї бригади...Рештки першого батальону його бригади (його знищували щодня)…вийшли на російський кордон і здалися в полон. А другий батальйон й залишки інших частин пробилися…Вивів їх майор Михайло Драпатий «Батя».
Довідково:
Із публікації на сайті «Ділові Дунаївці» (http://dun.at.ua/news/2014-08-14-2097): «Багатостраждальний сектор «Д» уздовж кордону з Росією. Краснопартизанськ, Довжанський, Зеленопілля, Дьяково, Маринівка. Сектор, де лінія кордону окреслена кров'ю наших солдат, де наші частини обстрілювали «градами» – з 2 сторін, упродовж 22 днів. Де в багатьох закінчилась провізія і боєзапас, згоріло все: включно з одягом та взуттям. Було прийнято рішення йти на прорив. Взяв на себе відповідальність, очолив та зумів вивести вцілілих бійців з оточення майор 72-ї білоцерківської мехбригади Михайло Драпатий (на знімку в фотоальбомі).
Пройшли практично без сну, за 3 доби більше 160 км під безперервними обстрілами, по замінованих територіях, крізь засідки та інші перешкоди. Вони вийшли на танках, БМП, БТРах, самохідних гаубицях, вони врятували РСЗВ. Підрозділи 24-ї, 51-ї та 72-ї механізованих бригад і 79-ї аеромобільної, а також 3-го полку спецназу і Державної прикордонної служби здійснили успішний прорив із «казана» й вийшла на з'єднання з головними силами українських військ. Бійці не здали свою зброю ворогові і не здались на його ласку. Вони знищили все, що не можна було евакуювати. Вони – справжні герої нашого часу».
Зачистка під Малинівкою
Про бойові епізоди Сашко розповідав чимало. Але один із тих, що найбільше йому запам’ятався – зачистка під Маринівкою. Є такий населений пункт на Донбасі. Бойовики добре обстріляли нас з гармат і тричі переходили в атаку. Але були відбиті й почали відходити. На зачистку негайно висунулися десантники 79-ї аеромобільної бригади та бійці мобгрупи, де служив Сашко Макаров:
– Бронік у мене тоді вже був, але замість каски – бандана. Не хотів я одягати каску часів минулої війни. Але товариш мій носив – відремонтовану (саме так – пробите кулею місце просто заварили), 1941 року випуску. Прочісували лісосмугу. Поруч той самий мій товариш – кулеметник із ПК (ротний кулемет Калашикова). Бачимо – нібито вбитий сєпар. Виявилося – не вбитий, а поранений. Повертається – в руці граната. Жбурнув прямо в нас. Але врятувало нас те, що ми не поспішали. Він не докинув ту гранату – не вистачило сил, а ми впали за дерево… Згодом, коли брали полонених, то запитували в них про те, чому нас так ненавидять? Сєпари дуже дивувалися, коли чули, що ми, укропи, розмовляємо російською мовою. Казали: «А ведь мы не сомневались в том, что вы нацики - бендеровцы и фашисты». Один сепаратист навіть попросив повернути йому мобільник. Каже: «Позвоню своим парням и расскажу им, что не с теми мы воюем». Відтоді я добре усвідомив, що таке інформаційна війна проти нас та які вона несе трагічні наслідки. Але ж для мене, киянина, обидві мови рідні: українська й російська. У батьківському колі мати завжди розмовляла українською – аби ми, міські мешканці, не забували мову. Із часом, постійно перебуваючи в російськомовному середовищі, більше користувався російською. Хоча, якщо відверто, ніколи не думав, що зараз, ближче до 40 років, стану свідомішим, аніж був раніше. Відчув гостріше приналежність до своєї землі. Можливо й тому, що з’явився реальний ворог…
Підготовлено у відділі з питань внутрішньої політики і зв’язків із громадськістю.