Здобуття незалежності як фундамент для творіння власного добробуту
Україна, країна з більш як тисячолітньою історією, стоїть на порозі відзначення чергової річниці свого суверенного, через століття відродженого існування. Наявні 25 років державної незалежності – надто малечий вік задля досягання метою тієї досконалості, до якої інші країни крокували століттями. І також, як і ми, через глибокі внутрішні потрясіння аж до революцій, громадянських і вітчизняних воєн як от у Англії (17 століття), Франції (18-19 століття), США (19 століття), Росії та Китаю (20 століття), а ще військово-кланових заколотів, один із яких саме 25 років тому прислужився останнім руйнівним струсом фундаменту, як виявилося, колосу на глиняних ногах – СРСР. Наслідком руйнації тієї тоталітарної комуністичної імперії прийшло здобуття суверенітету й українською державою, за що склали голови незлічені покоління наших пращурів.
Відтоді ми, як уміємо, розбудовуємо власний життєвий простір. Він і справді поки не надто ошатний і квітучий. Але хто в цьому винен? Невже лишень поганий сусід на Сході та жадібні, начебто, партнери на Заході? Ні, бо, хоч усе це до певної міри й так, але в головному зовсім не так. Адже у добу незалежності, до якої ми, очевидно, ще не належно звиклі й відповідальні, кожен має втямити, що насамперед від нас самих, українців, залежить стан нашого спільного помешкання на ймення Україна: наскільки вправно працюватимемо – настільки гарно й житимемо.
Треба розуміти, що в діалектичному співставленні понять «етнос» (народ) і «держава» (винайдений громадою інструмент задля обслуговування своїх спільних потреб) не держава є базисом, натомість слугує надбудовою до громадянського суспільства відповідно ступеню його власної зрілості. Відтак, процес державотворення проходить у відповідності до замовлення з боку суспільства. А стан самого суспільства залежить від наявного рівня сконсолідованості у прагненні досягнення простої мети – заможності, єдиного, чого прагнуть усі. Ось і виходить, що ми самі наразі погано прагнемо, аби заслуговувати кращого життя.
Не держава слугує локомотивом суспільного прогресу, а саме громадянське суспільство, яке диктує свої стандарти державі, на власний розсуд зважаючи, якій державі бути задля – і тут доречно процитувати нездійснений слоган колишніх компартійних з’їздів – «якнайповнішого й різнобічного задоволення потреб радянських людей». І щоби, як і вони, комуністи, не потрапити до смітнику історії, громадянам звільненої від комуністичних пут суверенної України треба працювати значно більш звитяжно, ніж дотепер. Не скиглити на віддистанційованість від фарватеру світового прогресу, а самим пробиватися туди. Тільки таких у колі передових країн помічають і приймають до себе. А невиправні утриманці нікому не потрібні.
Ось над чим пропонуємо замислитися всім нашим співгромадянам у дні святкування Дня Незалежності. Сьогодні святкування цілком доречне – хоча б із поваги до поколінь тих, хто незалежності прагнув, виборював її та не втішився нею. А за тим нам усім засукати рукави задля звитяжної праці на кращий результат. Не кивати на державу, бо вона, як дзеркало, відображення нас самих. Хочемо кращої – станьмо кращими самі. Та й не у державі річ, бо вона – не мета, а знаряддя. Справжньою ж ціннісною метою є людина і громадянин. Від нас самих, від кожного розпочинається все довколишнє.
Отож, із святом Незалежності України і до роботи за її та наше процвітання!
Підготовлено у відділі з питань внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю